ПОЛЯКИ У КИЄВІ

 

І. ЧАСИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ВІД ЇЇ НАРОДЖЕННЯ

ІІ. ВІДРОДЖЕННЯ КИЄВА ПІСЛЯ МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОЇ НАВАЛИ
(Литовський період і виникнення римсько-католицького єпископства)

ІІІ. ЧАСИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ І ВИНИКНЕННЯ КИЇВСЬКОГО ВОЄВОДСТВА У СКЛАДІ МАЛОПОЛЬЩІ

IV
. ЗРУЙНУВАННЯ КИЄВА ХМЕЛЬНИЦЬКИМ І СПРОБИ ЙОГО ВІДРОДЖЕННЯ

V
. КИЇВ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

VI
КИЇВ У БІЛЬШОВИЦЬКО-КОМУНІСТИЧНИЙ ПЕРІОД

VII
СУЧАСНІСТЬ

 

            Київ – столиця України, її серце і гордість. Місто, історія якого налічує більше 1500 років. Столиця Київської Русі, в історії якої майже з  самого початку були присутні католики, поляки. Вони були частиною цього міста, частиною його величі і процвітання … частиною його падінь і знищень. Поляки, католики вмирали разом з Києвом і разом з ним відроджувалися, ніколи не стояли на узбіччі його історії, оберігали від знищень і творили його. На жаль, історія міста як і всієї України часто служить не правді, а політичній владі і залежно від останньої, переписується під пануючу ідеологію.
        Київ був одним з найважливіших осередків польскості на колишніх східних територіях Польщі перед її розподілом. Поляки тут становили  суспільну і інтелектуальну еліту. Юзеф Ігнаци Крашевський так описував свою подорож до Києва у ІІ половині XIX століття: «На вилицях … польську мову чути на кожному кроці; у всіх магазинах, крамницях, готелях, ресторанах …; польські книгарні тут величезні; театр, хоча й приїхав всередині літа, робив гарні інтереси; польських фірм безліч …; дякуючи співпраці і розторопності, дякуючи заможності і солідарності, становимо вагомий елемент» (http://pl.wikipedia.org/wiki/Kijów#Polacy_w_Kijowie).
        Польські впливи у Києві були явищем помітним і очевидним, а польська мова, як згадує Юзеф Гарлінський, польський письменник уродженець Києва, на вулицях міста, в салонах, магазинах, банках, фірмах, фабриках не поступався російському. Варто було пройтися головною вулицею Києва Хрещатиком, щоб помітити значення польського елементу. Під номером 1 знаходився елітний польський клуб «Огніво», а під номером 25 книгарня Генріха Лопєньскєго.   Кілька будинків далі, під номером 27, 29 і 35 – відома видавнича фірма «Леон Ідзіковскі» з книгарнею, бібліотекою і мистецьким салоном, а навпроти, під номером 28 – Польське Гімнастичне Товариство. На Хрещатику також знаходилися  такі польські інституції і заклади, як: Польська Друкарня і редакція найбільшої польської щоденної газети «Дзєннік Кійовскі» (№ 38), друкарня Пьотра Барського (40), агентство «Реклама» В. Хойновського (41), Дешева бібліотека (48), Київський мистецький салон (58) (H. Stroński, Życie religijne Polaków w Kijowie na początku XX wieku [w:] Pamiętnik Kijowski, T. V, st. 167-175 ).  

зміст 

І. ЧАСИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ВІД ЇЇ НАРОДЖЕННЯ

    Поляки в Києві були присутні від його виникнення. Легенда говорить, що Київ був заснований полянським князем Києм. Нестор у «Повісті врем'янних літ» стверджує, що Поляни з над Дніпра і Поляни знад Вісли виходять з тих самих наддунайських слов’ян (Latopis Nestora [w:] August Bielowski Monumenta Poloniae Historica Lwów 1864, s. 553). Натомість Сафажик вважає, що Поляни з над Дніпра вийшли, ймовірно, з польських Куяв: «Ті Поляни, над якими панував Кий, були вихідцями з над Вісли, які над Дніпром осіли. Людність та, осівши на новому місці, принесла з собою зі старої вітчизни свої улюблені назви місцевостей: Київ, Кійовєц, Кієвіце і т.д.» (Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 4, Warszawa : nakł. Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, 1880-1914, Warszawa 1883, s.62). В цих назвах, на думку деяких дослідників, збереглися сліди спільності цих двох відгалужень: польського з над Вісли і руського з над Дніпра.
   Дякуючи дуже вигідному географічному розташуванню, Київ з самого початку став важливим торговим осередком, тому сюди прибували і оселялися купці з сусідніх держав, а також і з Польщі. Вже в ранньому середньовіччі в Києві існував польський купецький район  Лядська (тобто польська) Слобода (Tadeusz M. Trajdos, Kościół Katolicki na ziemiach ruskich Korony i Litwy za panowania Władysława II Jagiełły, 1386-1434, 1982). Поляки були присутніми також при князівських дворах. Близько 1008 року київський князь Володимир посватав свого сина Святополка з польською князівною, дочкою польського короля Болеслава Хороброго. «Болеслав, супровід дочки своєї  до Києва доручив Рейнберну, єпископу колобжеському, який від часу свого перебування в Києві, викорінював язичництво і засіював віру Христову у цих сторонах» (Słownik geograficzny ... s. 65). Окрім духовенства князівну супроводжувала свита придворної служби. Отже поляки і християни латинського обряду були звичним явищем при дворах руських князів. Перед приїздом єпископа Рейнберна на київський двір завітав німецький місіонер-апостол. Був це св. Бруно, єпископ мерзебурський, якого вислав Папа для навернення язичників. Володимир затримав його в своїй столиці на цілий місяць, а потім сам особисто супроводжував його до кордонів руської землі.  Бруно відправився до печенігів, де охрестив 30 язичників і уклав з печенігами дуже корисний і вигідний для київського князя союз, потім повернувся до Києва, де уділив єпископських свячень одному зі своїх товаришів (Słownik geograficzny ...s. 65).
   Після смерті Володимира його син Святополк, утікаючи від Ярослава,  перебував в Польщі, у тестя свого Болеслава Хороброго, який допоміг йому повернутися у Київ. Згідно з легендою з «Великопольської хроніки»: «коли Болеслав Хоробрий в'їжджав до Києва, Золоті Ворота, лицарським звичаєм, як знак переможного захоплення, підтинав свої мечем і надщербивши його залишив на ньому знак свого урочистого здобуття». (Однак, ця історія не може бути правдивою, адже Золоті Ворота у цей час ще не існували, їх збудували у 1037 році)  (Słownik geograficzny ...s. 65).
   Панування Святополка тривало недовго, Ярослав розбив його над річкою Алтою і знову зайняв Київ. Свою молодшу сестру Добронегу (на хрещенні отримала ім’я Марія) видав заміж за короля Польщі Казимира Відновителя. Добронега стала матір’ю короля Польщі Болеслава Сміливого. Ярослав, названий Мудрим, у 1032 році зайняв польські Червенські городи і польську людність поселив всередині своєї держави. «Року 6540 [1032] Ярослав і Мстислав (Jarisleifr i Harald) зібрали воїнів многіх, пішли на Ляхів і зайняли Червенські городи знову, і спустошили землю ляську і  множество Ляхів привели і розділили їх. Ярослав оселив їх над Россю і мешкають тут до сьогодні»  („Powieść minionych lat”, Henryk Stroński,Dawno temu, czyli Polacy na Ukrainie,  http://www.rp.pl/artykul/412428.html?p=1,  Marian Kałuski, Problem Rusi we wczesnym okresie dziejów Polski, http://www.psz.pl/).  Як стверджують деякі дослідники, частина людей, захоплених Ярославом, оселилася у Києві і підтвердженням цьому є Лядська Брама (середньовічна в’їзна брама до київського граду Ярослава) назва ця може походити як від ранньосередньовічного купецького району,  який знаходився на Подолі, так і бути пов’язаною з лендянською людністю переселеною Ярославом Мудрим в басейн  Росі і Дніпра (Ipatjewskaja letopiś, [w:] Połnoje sobranije russkich letopisiej, T. 2, s. 427). В середньовічних польських словниках читаємо, що прикметник «лядські» вживався на Русі як по відношенню до ляхів (поляків), так і послідовників латинської Церкви взагалі (http://pl.wikipedia.org/wiki/Lacka_Słoboda_(dzielnica_Kijowa).
   Лядська Брама була однією з трьох брам граду, збудованих Ярославом Мудрим. Брама перший раз згадується в Іпатівському літописі у 1151 році, літописець згадує, що була вона спалена під час пожежі у січні 1124 році. У цьому ж році були знищені Єврейська, Угорська і Золота брама (ворота) (http://pl.wikipedia.org/wiki/Lacka_Brama_w_Kijowie#cite_note-12).  Посередині, між Лядськими і Золотими воротами знаходився квартал польської/ляської купецької спільноти.
   З XII століття можемо рахуватися з постійною присутністю польських купців у Києві. З кінця ХІІ століття походять відомості про колонію «безбожних Ляхів» у Києві. Ці вислови з літопису безсумнівно можна поєднати з існуванням у Києві колонії вроцлавських купців, що, звісно, пов’язано з торгівельною діяльністю, а також з одруженням Болеслава Високого з княгинею Верхославою, дочкою князя Всеволода Ярославовича (http://pl.wikipedia.org/wiki/Lacka_Słoboda_(dzielnica_Kijowa). Вроцлавські міщани часто відвідували Київ, а незабаром після монголо-татарської навали, зустрів їх там Карпіні, коли повертався з Монголі (http://pl.wikipedia.org/wiki/Lacka_Brama_w_Kijowie#cite_note-12). У XIII столітті колонія польських купців у Києві могла мати досить велике значення. Біля Лядської у першій половині ХІІІ століття брами для купців був збудований дерев’яний костел і монастир, спочатку під опікою Бенедиктинців з шотландського абатства у Відні, а пізніше Домініканців (Władysław Abraham, Organizacja kościoła w Polsce do połowy wieku XII. 1962). При монастирі існувала також школа заснована св. Яцком (Гіацинтом) для християн латинського обряду (http://pl.wikipedia.org/wiki/Lacka_Słoboda_(dzielnica_Kijowa). У Географічному Словнику Польського Королівства і інших слов’янських країн з 1883 року читаємо, що: «За часів панування Володимира Рюриковича відбулася пам’ятна подія, адже до Києва прибув з Кракова святий муж Яцек Одровонж, домініканець з трьома товаришами: Годином, Флоріаном і Бенедиктом.  Київський князь подарував ділянку  на «оболоні», де св. Яцек костел і монастир для свого згромадження збудував. Крім того, певна благочестива матрона, численних маєтків власниця, достатки свої і майно цьому згромадженню записала. Київ, з огляду, що був заселений так званими «гостями», тобто іноземними купцями, нараховував багато католиків» (Słownik geograficzny ...s. 65).
   Св. Яцек прибув до Києва у 1228 році, а вже у 1240 році і мусив втікати перед монголо-татарською навалою. Легенди, які збереглися у народній пам’яті про святого Яцка свідчать про його популярність серед мешканців Києва. Одна з них говорить про вигнання з жінки бісів у київському районі Біличі, інша розповідає про чудесне врятування ним фігури Марії, яка попросила, щоб Яцек, який втікав від татарів, не залишав її саму. Коли домініканець взяв фігуру Пресвятої Діви Марії в руки вона стала неймовірно легкою. Таким чином, святий приніс фігуру до Кракова, де до неї повернулася колишня вага. Інша легенда розповідає, що під час голоду після монголо-татарської навали, святий кормив убогих пирогами, які сам випікав. Тому його почали називати «св. Яцек з пирогами»  (http://pl.wikipedia.org/wiki/Jacek_Odrowąż#Legendy_o_.C5.9Bwi.C4.99tym_Jacku).

 зміст

ІІ. ВІДРОДЖЕННЯ КИЄВА ПІСЛЯ МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОЇ НАВАЛИ
(Литовський період і виникнення римсько-католицького єпископства).

   Після знищення Києва військом Бату-хана від міста залишилося згарище. Нечисленна людність, яка переховувалася в навколишніх лісах, боялася повертатися на ці «лисі гори». Однак, знищений Київ потихенько відроджувався, але у 1352 році епідемія, що охопила всю Європу, звана «чорною смертю» винищила більшість мешканців міста.   
   Після монголо-татар, Київ був властиве спадком безнащадним (Słownik geograficzny ...s.74). У 1363 році великий князь литовський Ольгерд, розбив монголо-татар і зайняв Київ.  Володимир, син Ольгерда, став господарем міста. За часів Володимира Київ розрісся і залюднився. Східна торгівля знову оживилась. Поділ знову почав забудовуватися. У цій же частині міста, на так званому «Житньому ринку», у підніжжя Замкової гори, був збудований домініканський монастир. «Володимир Домініканців привілеєм локаційним при їх будівництві підтримав» (Słownik geograficzny ...s.74).  За декілька років до цього київські католики  почали вимагати призначити для себе власного пастиря. І у 1320 році єпископ любуський і руський Стефан ІІ, маючи привілей від Апостольської Столиці призначати єпископів, 15 грудня 1320 року уділив єпископські свячення для домініканця о. Генріха з поморської Камінської єпархії, який став першим місійним київським єпископом (Білоусов Ю. Римсько-католицька Київсько-Житомирська єпархія. Історичний нарис, Житомир, 2000). Наступними місійними єпископами Києва були домініканці: після Генріха – Яків (до 1371 р.), Миколай (до 1383 року) і Божислав. Першим київським єпархіальним єпископом став Андрій у 1397 році.  На початку XV століття великий князь Литовський і король Польщі Владислав Ягелло ініціював створення і організував фінансове забезпечення для єпископства у Києві, а також збудував там кафедральний собор (http://pl.wikipedia.org/wiki/Diecezja_kijowska). А поки католицького кафедрального собору не було, єпископи проживали у Домініканців (Słownik geograficzny ...s.75). Отже, якщо до цього часу титул київського єпископства був номінальним, то віднині були створені юридичні і економічні умови, щоб у Києві функціонувала повноцінна церковна структура з присутнім в місті єпископом. У 1410 році київським єпископом став домініканець Михайло Треска, який організував релігійне життя в єпархії, відродив душпастирську діяльність, а у 1411 році, на пагорбі Киселівка, відремонтував і розбудував дерев’яний костел св. Миколая. У цей час була заснована також єпископська резиденція. Однак, на жаль, у 1416 році, Київ черговий раз був знищений монголо-татарами. А у 1430 році розпочалася громадянська війна між Свидригайло, якого підтримував руський елемент і князем Сигізмундом Стародубським, якого підтримувала католицька Литва і польські війська. У 1434 році у Києві вибухнув бунт проти Свидригайла, який він криваво придушив. За таких умов перебування єпископа у Києві було неможливе (Білоусов Ю. Римсько-католицька...).
   У 1437 році великий князь Литовський Свидригайло у зв’язку з втратою усіх земель піддався Польській Короні і прибув до Кракова для того, щоб разом зі своїм військом і стражниками замків землі волинської і київської (м.ін. Юрашом з Києва, стражником київського замку) скласти присягу, що будуть вірні Короні Польській і королю, і навіть після  смерті іншого не хочуть знати господаря, окрім польського (Słownik geograficzny ...s.75).
   Наступний латинський єпископ міг осісти у Києві лише у 1451 році і був ним єпископ Климентій який розпочав духовне відродження і, ймовірно, збудував новий костел, проте, документального підтвердження цьому нема (Білоусов Ю. Римсько-католицька...).

 зміст

ІІІ. ЧАСИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ І ВИНИКНЕННЯ КИЇВСЬКОГО ВОЄВОДСТВА
У СКЛАДІ МАЛОПОЛЬЩІ

   У 1471 році король Казимир зробив Київ воєводським містом. З цього часу в Києві резидували не князі на праві крові, а воєводи призначені польським королем. Від 1471 до 1772 року київське воєводство було одним з одинадцяти воєводств, що становили Малопольщу. (Хоча у 1686 році згідно з трактатом Гжимултовського про вічний мир, місто офіційно перейшло Росії, не дивлячись на це, до кінця І Речі Посполитої в державному титулярії існувало київське воєводство, фактичною столицею якого (у зв’язку з захопленням Києва росіянами) був Житомир).  До половини XVII століття воєводство складалося з 3 повітів: київського, овруцького і житомирського (Słownik geograficzny ...s.75).
   Перший київський воєвода Гаштольд разом з київським єпископом заснували у Києві наукові осередки, в яких генуезці, які прибули до Києва після здобуття Турками Кафи (у 1445 році) викладали латинську, грецьку мови та інші предмети  (Słownik geograficzny ...s.75).
   У 1482 році Медлігерей хан спалив Київ, вирізав мешканців, через зраду здобув замок, а воєводу Яна Ходкевича разом з родиною захопив в неволю. Золоті предмети з пограбованих і спалених церков вислав своєму союзнику великому московському князю. Наступний київський воєвода Богдан Анджейович, висланий королем Казимиром для оборони міста, підтягнув до Києва 40 000 військо. За наказом короля відремонтував і відбудував знищений замок. Син короля Польщі Сигізмунда  Ягеллончика – Олександр Ягеллончик у 1494 році надав Києву магдебурзьке право, натомість за короля Сигізмунда І Старого «місто отримало також герб на міській печаті, а у 1513 році також для міщан надав привілеїв багато, але про церкви та монастирі також не забував. Печерський монастир свободами обдарував» (Słownik geograficzny ...s.75).
   Період від 1450 до 1586 року був дуже болісним в історії Києва, лише у цей період місто грабувалося і обкрадалося татарами 86 разів, а у 1522 році московський князь здобув Чернігів і життя у Києві у цей час нагадувало умови воєнного стану, що дуже ускладнювало функціонування церковних структур. Однак, не дивлячись на ці важкі часи, місто відроджувалося і відбудовувалося. Католиками в місті опікувалися домініканці, або францисканці (Білоусов Ю. Римсько-католицька...).
   У 1569 році внаслідок Люблінської унії, київський латинський єпископ засідав в сенаті, а саме місто стало урядовим місцем щорічних зборів, тобто сеймиків. Король Сигізмунд Август місцевих міщан щедро обдаровував свободами про що свідчать багаточисленні привілеї для них. Торгівля процвітала, чимало спогадів з того часу  згадують про багатство Києва (Słownik geograficzny ...s.79). Приєднання до Польської Корони уможливило поновлення торгівельних зв’язків з країнами Західної Європи. Кримським Ханатом, Туреччиною, Іраном, адже купців покривав імунітет польського короля (Z.J. Peszkowski, Kijów, Bykownia, Łódź-Warszawa-Orchard Lake 1999, s. 16).
   У 1592 році київським єпископом став висвячений Йосип Верещинський – польський політичний письменник, полеміст, мораліст і проповідник. У 1593 році новий пастир прибув до Києва. Єпископ був відомий своєю антитатарською позицією, тому кримський хан прагнув його вбити і на дорозі до Києва влаштував Верещинському пастку, з якої пастиря врятували козаки, які єпископа дуже шанували, адже в їх спорах з князями завжди був на боці козаків і представляв їх інтереси (Słownik geograficzny ...s.80). Коли у 1595 році козаки підпливли чайками під Київ, мешканців огорнув великий страх, адже вони не раз грабували місто, тому шляхта і міщани вмовили єпископа Верещинського і князя Ружинського, щоб постаралися вмовляннями напад козаків від міста відвернути. Єпископу вдалося вирішити проблему і врятувати спокій міста (Słownik geograficzny ...s.80).
   Єпископ Верещинський, прибувши до Києва, збудував новий, дерев’яний костел в ім’я Святого Йоана Хрестителя на Подолі. З його ініціативи засновувалися або відроджувалися такі села Київщини як: Велика і Мала Снітинка, Дорочинка, Плисів, Чорногородка. Були то слобідки, де на базі родин формувалися нові католицькі громади. У 1595 році єпископ Верещинський склав проект розвитку та забудування Києва, заселення його шляхтою з польських земель.  Переніс резиденцію єпископа до Фастова. Його наступником став єп. Кшиштоф  Казимирський, який прибув до Києва у 1606 році. Ієрарх займався розбудовою Фастова, збудував тут костел і нове помешкання для єпископа. Дякуючи його старанням, в єпархії вдалося заснувати капітул, а вже у 1619 році до його складу входило 4 каноніків  (Білоусов Ю. Римсько-католицька...).  У 1619 році єпархія налічувала близько 19 парафії, в 1724 році – 21, в 1772 році – 31, а в 1793 році – 43 (Jerzy Kowalczyk, "Późnobarokowe kościoły i klasztory diecezji kijowskiej i dekanatu bracławskiego", [w:] Sztuka Kresów Wschodnich Tom 3, IHS UJ, Kraków 1998, s.20).
   Дякуючи старанням єпископа Казимирського, в Києві збудовано цегляний кафедральний костел, в якому єпископ був похований. У 1607 році протягом року до Києва звозили з усієї околиці каміння, цеглу, цемент для майбутнього кафедрального собору, але про його подальшу долю нічого невідомо. Маємо лише свідоцтво греко-католицького ієрарха Руцького про те, що у 1618 році у Києві вже функціонував цегляний кафедральний костел в ім’я св. Катерини (Білоусов Ю. Римсько-католицька...). Є також багато свідоцтв з 1636 року, автори яких стверджують, що в місті існував прекрасний катлицький собор.
   До 1608 року київським воєводою був князь Костянтин Василь Острогський, який дуже рідко з’являвся в місті, що було приречене саме на себе і часто ставало здобиччю козаків. У 1610 році київським воєводою став Станіслав Жулкєвскі, який дбав про місто, а король Сигізмунд ІІІ «допомагав йому, свободами наділяв і правами оздоблював»  (Słownik geograficzny ...s.82).
   У 1618 році при Печерській Лаврі вперше з’явилася друкарня, яка окрім кирилиці мала глаголицю, грецькі і латинські типи. З неї вийшло багато польських книг. На початку  XVII століття Київ забудовується костелами (Słownik geograficzny ...s.82).
   У 1608-1610 роках (деякі джерела подають 1640 рік) Домініканці збудували в Києві цегляний костел в ім’я св. Миколая. Був він одним з найбільших і найпрекрасніших костелів київської і луцької єпархії. Святиня знаходилися навпроти головної брами Флорівського монастиря. За стилем це була типова пізно готична тринавова споруда з хрещатими склепіннями й трьома вівтарями. На хорах знаходилися органи. Деякі історики вважають, що поруч з костелом земський суддя Стефан Аксак збудував також монастир (Білоусов Ю. Римсько-католицька...).
 В 1623 р. орден францисканців отримав від родини Сулімовських ділянку землі між містом і замком на правому березі Дніпра, де збудували монастир та храм. Свідчення про них дуже незначні. Відомо лише, що монастир та костел були дерев'яними. Храм отримав назву Внебовзяття Пресвятої Діви Марії та Стигматів св. Франциска, в 1635 р. було його освячено. При костелі існували товариства св. Анни, св. Франциска та св. Михайла (для військових). Францисканці проводили активну душпастирську діяльність, користувалися великою повагою серед місцевого населення. В монастирі мешкало близько 30 монахів (http://pallotyni.kiev.ua/pl/?g-113).
   У 1638 році до Києва прибули місіонери Товариства Ісуса, тобто Єзуїти. Не маючи власної святині, вони затрималися у Францисканців. Займалися душпастирською і проповідницькою діяльністю.  Незабаром, київський воєвода Ян Тишкевич у 1645 році купив для них будинок, а також ділянку між Францисканським костелом і Дніпром. До Києва теж прибули Єзуїти з Острога о. Миколай Чиховський, а також Станіслав Шмалькевич і спільними зусиллями створили в Києві колегіум (Білоусов Ю. Римсько-католицька...). Підтверджують це також спогади Боплана, французького військового інженера, письменника і картографа, який відвідав Київ після пожежі у 1638 році: «церков греко-католицьких було 10, костелів католицьких було 4: цегляна катедра збудована у 1620 році; домініканський костел на Житньому ринку, недавно збудований з цегли Стефаном Аксаком; далі Бернардини фундовані у 1623 році Кшиштофом Сулімовським і, нарешті, між Францисканцями і рікою - Єзуїти, недавно запрошені Янушом Тишкевичем, православних церков 2: св. Софії і св. Михаїла  (Słownik geograficzny ...s.85, Гійом Ле Васер де Боплан, Опис України, Львів 1998).

 зміст

IV. ЗРУЙНУВАННЯ КИЄВА ХМЕЛЬНИЦЬКИМ І СПРОБИ ЙОГО ВІДРОДЖЕННЯ

   1648-1657 роки – це один з найбільш драматичних періодів в історії Києва, назва якому Руїна. 27 грудня 1648 року до Києва прибув гетьман Богдан Хмельницький. «Поруч з ним їхали козацькі полковники, в сріблі і золоті «показуючи поспільству, що це все з війни, як здобич винесли» (…) Поспільство з окриками  його вітало, на повітання виїхав також митрополит, духовенство, ченці, прибули також посли з Москви. Від’їзд Хмельницькогоз міста став гаслом для вбивств, жорстокості і грабежу. Нечай, проголошуючи, що має повноваження від Хмельницького, вирізав шляхту, яка тут переховувалася. Недобитки шляхти і євреїв, які хотіли на Волинь і до Польщі дістатись, заледве виїхали з міста, козаки їх перехопили і вимордували. Після цієї різні, протягом кількох місяців була тиша, але у травні декілька козацьких полковників, під приводом Похиленка, знову вторглися до Києва. Шляхта, яка вціліла після останніх подій, і яку міщани і духовенство переховували – тепер була вбита» (Słownik geograficzny ...s.85). Католицькі святині також були розграбовані козаками: францисканський костел і єзуїтський колегіум були спалені, домініканський костел був переданий міщанам під карчму, кафедральний костел був розібраний, а священики і монахи були вбиті з рафінованими тортурами. У Фастові була знищена єпископська резиденція. Ймовірно, у цей самий час був вбитий київський єпископ Станіслав Заремба (Білоусов Ю. Римсько-католицька...).
   Під час повстання Хмельницького голод великий охопив країну. З України, Волині, Поділля рештки селян, яких голод і татари не вивезли, або не добили – тягнулися через Київ за Дніпро. «У Києві від сходу до заходу сонця, говорить літописець, бідності цієї не могли від домівок своїх відвернути; багато їх по вулицях теж помирало, пухло і в різні хвороби впадало від зілля і листя, яке вони на поживу збирали» (Słownik geograficzny ...s.86).
   У 1651 році під Берестечком війська Речі Посполитої побили Хмельницького і пішли слідом за відступаючими козаками на Україну, а князь Януш Радзівілл до Києва, козаки з Києва втекли, а митрополит Коссів, архімандрит Тризна, все духовенство і магістрат зустріли князя в полі і благали пощадити місто від грабунку. Гетьман їм це пообіцяв і тому не вводив війська до міста. Але 17 серпня раптом вибухла пожежа на Подолі, яка знищила більше 2000 будинків. Литовські війська стояли у Києві до пізньої осені, потім його зайняли коронні війська (Słownik geograficzny ...s.86).  До Києва знову прибув тлум шляхти, а король Ян Казимир покрив міщан Києва загальною амністією «Року 1652 дня 20 березня окремим привілеєм звільняю від усіляких податків, оплат, мит (окрім мит пограничних) від постоїв, переходів солдатських, давання підвод і т.д. на чотири роки, а це з огляду на те, що ці міщани «спочатку через татарську навалу і козацькі знищення, потім через вогонь, де ледве не все місто в пожарі було знищене і до крайньої вбогості дійшли». «Силою амністії були їм також повернені всі маєтки рухомі і нерухомі, під час бунтів козацьких їм правом кадука на скарб забрані» (Słownik geograficzny ...s.86).
   У той час мир з Хмельницьким не був тривалим і наступила батівська різня. Київський воєвода виїхав з Києва, а за ним шляхта. У 1654 році у Переяславі Хмельницький піддався московському цареві. З Переяслава до Києва з’їхалися бояри, щоб вислухати присягу його мешканців. Лише митрополит Коссів відмовлявся її складати, але і він вкінці піддався і присягнув цареві разом зі шляхтою. Після смерті Хмельницького у 1657 році гетьманом став Іван Виговський, який в Гадячі з Польщею підписав угоду, внаслідок якої він отримував київське воєводство. Гетьман разом з польським військом вирушив на Київ, який, не дивлячись на допомогу подільських міщан, не вдалося відбити у російського війська. Виговський відступив, а Київ знову був спалений царськими військами, міщани і ченці прихильні Виговському були ув’язнені і забрані у неволю. У 1665 році татари кілька разів палили Київ і забирали людей. Внаслідок трактату підписаного у 1667 році Річ Посполита на рік відступила Київ Росії, а потім у 1686 році трактатом Гжимултовського назавжди (Słownik geograficzny ...ss.86-88). У зв’язку з відірванням Києва від Речі Посполитої єпископська резиденція була перенесена з Києва до Житомира, де у 1724 році був збудований новий кафедральний костел.

 зміст

V. КИЇВ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

    У 1660 році був виданий царський указ згідно якого Київ мають залишити поляки, вірмени і євреї, але після того як Київ став центром губернії (1708 рік), заборона була знесена.  У місті знову зібралася багаточисленна  спільнота католиків, яка, на жаль, не мала свого храму. Ситуація змінилася лише після смерті Катерини ІІ у 1798 році. Її наступником став син Павло І, який був досить прихильним до римських католиків. Мешканці Києва звернулися до нього з проханням дозволити збудувати у Києві костел. І вже наступного року, на Печерську, в районі Нового Ринку з’явився невеликий дерев’яний костел в ім’я Благовіщеня Пресвятої Діви Марії, який у 1800-1801 році був переданий оо. Домініканцям, котрі прибули до Києва.  Присутність ченців дуже оживила релігійне життя католиків Києва, це власне вони стали ініціаторами нового, великого храму і власного монастиря (Білоусов Ю. Римсько-католицька...). У 1815 році імператор Олександр І під час свого перебування у Києві, визначив ділянку на будування католицької святині, «яка з пожертвувань щедрих, була розпочата» (Słownik geograficzny ...s. 89).  Святиня була збудована у 1817–1842  роках на плані хреста, з банею на схрещенні нав, в класичному стилі. Для костелу св. Олександра планувалася інша баня, яка б своїми формами нагадувала баню Ісааківського чи Казанського соборів у Санкт-Петербурзі, тобто декорована багатьма колонами навколо високого класичного барабану. Однак, маючи таку баню, святиня стала б архітектурною домінантою Старого Києва, особливо на фоні урядового Печерська, тому, за легендою, при затвердження проекту в Петербурзі імператор Микола І особисто червоним олівцем відкреслив «зайву» частину бані і приписав «… тільки до сих пір і жодного вершка понад це», натомість щодо краси його розкішного інтер’єру всі були однієї думки. Його фундаторами стали брати Понятовські. Неподалік костелу, в межах його садиби, були розташовані два великі кам’яні будинки, що збереглися до сьогодні. В будинку, що виходить фасадом на Костельну вулицю (колишній домініканський монастир), жили священики та знаходився церковний притч; другий будинок, що виходить фасадом на Трьохсвятительську вулицю (№7)використовувався як помешкання для кліру. За храмом та цими будинками було розбито великий сад, що тягнувся до вулиці Михайлівської. В нижній частині вул. Костельної був прибутковий будинок, який забезпечував фінансову стабільність храму та духовенства (Білоусов Ю. Римсько-католицька...).
   У 40-х роках XIX століття у Києві вже діяло дві парафії. Указом від 9 листопада 1833 року до Києва був перенесений Кременецький ліцей (Słownik geograficzny ...s. 89). Таким чином ліцеалісти були покарані за підтримку листопадового повстання. До Києва перевезено бібліотеку ліцею, його колекції і лабораторії. У 1834 році на базі ліцею повстає університет св. Володимира. Так як серед студентів університету більшість становили поляки, у 1836 році цар дозволив влаштувати каплицю для київських студентів. Настоятелем мав стати керівник факультету католицької теології університету св. Володимира. Спочатку каплиця знаходилася у приватному будинку, а коли був збудований новий корпус університету її перенесли туди. Покровителем каплиці став св. Миколай, її освячення відбулося у 1843 році.  За описами вона мала досить великі розміри: близько 30 м. довжини і близько 15 м. ширини. В каплиці було 3 вівтарі, головний з образом Ісуса Христа і дарохранительницею з Кременецького ліцею, бічні вівтарі на честь Йоана Євангеліста і Марії Діви  оздоблені їх образами. Всі три образи були написані Карлом Брюлловим. В каплиці було навіть встановлено орган. Університетська католицька каплиця містилася у північно-західній частині навчального корпусу, на другому поверсі (http://pallotyni.kiev.ua/pl/?g-108). Спершу науковий і студентський склад університету становили майже виключно поляки (студенти і викладачі  не поляки, становили у ті роки ледве 10 % від всієї академічної спільноти), а саме місто Київ у культурному плані  було наполовину польським містом. В навчальному році 1838/39 польські студенти становили 62,5% від загальної кількості студентів. Район Липки був заселений майже виключно польською аристократією. Тут знаходилися магнатські маєтки Потоцьких і Браницьких.  Також на головній вулиці Хрещатик пульсувало польське суспільне життя. На цій головній алеї міста було багато сучасних польських магазинів, фірм, банків, готелів. Схоже було на вулицях Фундуклеївській, Лютеранській, Пушкінській, Прорізній, Великій Володимирській,  Миколаївській і інших. Театральне життя міста в більшості опиралося на мандрівних польських трупах. Центром однієї з польських дільниць Києва була вул. Костьольна, на який знаходився костел св. Олександра. Це тут відбулася одна з найбільших в місті маніфестацій польської молоді перед вибухом січневого повстання у 1863 році (http://pl.wikipedia.org/wiki/Kijów#Polacy_w_Kijowie). Після того, як повстання було придушене університетська каплиця була замкнена, а перед цим був зліквідований факультет католицької теології.   
   Католицькі каплиці існували також і в інших учбових закладах і публічних інституціях. На жаль, сьогодні не маємо їх описів, але джерела подають, що було їх близько 15. Серед таких навчальних закладів слід відзначити: Першу імператорську Олександрівську гімназію на Бабіковському бульварі (вул. Шевченка), Київський кадетський корпус (Кадетське шосе, нині Повітрофлотський проспект), Інститут шляхетних дівчат (вул. Інститутська). Крім цього, згадуються приватні каплиці: на Подолі (на розі вулиць Юрківської та Кирилівської), на Лук’янівці (при лікарні Подгорських та Сорочинських), у Пущі Водиці, на Шулявці та на католицькій дільниці Байкового кладовищі. Також є відомості про каплицю на лівому березі Дніпра, у Дарниці, що вважалася тоді дачною місцевістю (Білоусов Ю. Римсько-католицька...).
   В ІІ половині XIX століття кількість католиків у Києві постійно росла. Під кінець ХІХ століття костел св. Олександра вже не міг вмістити всіх парафіян, кількість яких на початку ХХ століття становила понад 40 000 осіб. Єдиним виходом було будівництво ще однієї святині.
   У грудні 1896 року спільнота костелу св. Олександра звернулася з проханням про виділення землі під будову нової святині, склавши до ради міста лист, підписаний 314 впливовими католиками. Ділянка під будову храму в ім’я св. Миколая була виділена на вул. Васильківській. Після цього був оголошений конкурс на проект, який мав бути виконаний у готичному стилі. Серед багатьох пропозицій найкращою виявилася пропозиція Станіслава Воловського, який у той час ще був студентом. Воловський представив лише ескіз проекту, тому виконання повноцінного проекту і будівництво костелу спільнота доручила досвідченому київському архітектору Владиславові Городецькому (Білоусов Ю. Римсько-католицька...). Урочисте закладення наріжного каменю святині відбулося 4 серпня 1899 року. Будівництво тривало від 1899 р. дo 1909 р. Костел св. Миколая став однією з найпрекрасніших споруд Києва і символом його польскості.
   Поляки в Києві під кінець XIX – на початку ХХ століття відігравали важливу роль в суспільному, економічному і культурному житті як міста, так і всієї України, а в соціальному аспекті це були урядники, підприємці, інтелігенція, кваліфіковані робітники, домашня прислуга, молодь, що навчалась у вищих навчальних закладах Києва (Університет св. Володимира, Технологічний Інститут)   (Z. Łukawski, Ludność polska..., s. 122.). В руках поляків знаходилися цукрові заводи, пивоварні, а також фірми, що обслуговували сільське господарство і сільськогосподарську промисловість (T. Zienkiewicz, Polskie życie literackie w Кijowie w latach 1905-1918, Olsztyn 1990, s. 11-12).
   Переломним моментом в житті поляків Києва став 1905 рік, коли цар Миколай ІІ видав толеранційний маніфест, який дозволив полякам вживати рідну мову в літургії, закладати польські школи, видавати власну пресу і створювати суспільно-культурні і доброчинні товариства. Київські поляки скористалися цією можливістю на всі 100%.
    Київ став містом, де видавалася найбільша кількість польських газет. Незалежно від періоду польська преса окрім своїх інформаційних і ідеологічних функцій виконувала й інші, важливі для поляків на чужині функції. Насамперед, сприяла інтеграції місцевих поляків, зміцнювала зв’язки з Батьківщиною, знайомила читачів з історією і національними героями.
   Однією з перших культурних організацій, яка виникла після 1905 року було Київське Польське Товариство Шанувальників Мистецтва. Метою Товариства було  поширення культу мистецтва серед польського населення. Товариство мало три секції: драматичного мистецтва, музики, скульптури і живопису, а також влаштовувало театральні вистави, концерти, літературні і мистецькі вечори. Послугами цього Товариства могли скористатися різні організації і інституції. Від 1908 року можна говорити про постійний польський театр в Києві  (T. Zienkiewicz, Polskie życie literackie w Kijowie w latach 1905-1918, Olsztyn 1990, s. 68).
   У Києві також виникло польське літературне середовище, яке збирало видавців, редакторів, журналістів, публіцистів, критиків, письменників і поетів. На початку 1909 року виникло Коло Польських Літераторів і Журналістів  (T. Zienkiewicz, Polskie życie literackie w Kijowie..., s.93-77). Діяли також багаточисленні польські доброчинні інституції серед яких Київське Римсько-Католицьке Доброчинне Товариство, яке провадило дві лікарні, будинок праці, бюро працевлаштування, три притулки, притулок для людей похилого віку, дешеві їдальні, а також забезпечувало лікарською допомогою та вбранням убогих. Кошти на згадану діяльність Товариство отримувало від оперних вистав, яке саме влаштовувало, а також від мистецьких вечорів (T. Zienkiewicz, Polskie życie literackie w Kijowie..., s.93-77). У Києві також був створений Університетський Колегіум, де навчалися майбутні вчителі, а також багаточисленні наукові товариства такі, як: Товариство Підтримки Польської Науки і Культури на Русі, Товариство Польських Юристів, Польське Технічне Товариство, Наукове Товариство (Patek, Polacy na Wschodzie w latach 1917-1922 (od przewrotu październikowego do proklamowania ZSRR), „Przegląd Polonijny” t. XXI, 1995, z. 2, s. 9-10).
   Тимчасом кількість поляків у Києві не переставала зростати, а отже знову повстало питання про будівництво нових святинь. І вже у 1910 році мешканка Києва, шляхтянка Кароліна Ярошинська розпочала клопотання про будівництво костелу її власним коштом (Білоусов Ю. Римсько-католицька...). Вперше проект костелу св. Йосипа, опрацьований дієцезіальним архітектором Каролем Іваницьким, подавався для затвердження у 1910 році як проект римо-католицької каплиці в садибі Кароліни Ярошинської на вулиці Юрковській, 1(зовнішня частина садиби пізніше відділилася, і у Кароліни Ярошинської залишилася ділянка № 3, від рогу вул. Кирилівської). Проект був затверджений лише вкінці 1913 року, у цьому ж році відбулося закладення фундаменту. Костел мав еклектичні риси з елементами псевдо романського стилю, був асиметричним, з майже 40-метровою вежею. Будівництво зупинила І світова війна, хоча вже був зведений гранітний цоколь (http://pallotyni.kiev.ua/pl/?g-084).
   Після вибуху І світової війни кількість поляків у Києві зросла втричі і в 195 році сягнула понад 100 000, що становило 25 % від всієї кількості мешканців Києва. Вони належали до найбагатших мешканців міста, тут діяло багато філій і магазинів з Варшави; на 142 цукрові заводи  50 % належало польським власникам. В місті найбільшою книгарнею, а водночас книжковим складом і бібліотекою були забудови  на Хрещатику Лєона Ідзіковського  - книгопродавця і видавця. Який видав понад 100 перекладів оригінальних польських творів, а його зібрання налічували сотні тисяч книжок. Крім того, у Києві діяло багато м.ін. промислових підприємств, приватних і професійних шкіл, гімназій, редакцій газет, театрів, магазинів і фірм (Jan Engelgard, W Mieście Bułhakowa (3), Myśl Polska, nr 47-48, 21-28 listopada 2010).
   Як згадує тогочасний настоятель костелу св. Олександра відвідуваність в костелах була надзвичайною. Лише в костелі св. Олександра в будні дні Свята Меса відбувалася від 6-тої ранку до 11-тої. Постійних священиків на плебанії мешкало 13, а до 1918 року Святу Службу в костелі відправляло щоденно від 24 до 26 священиків (T. Skalski, Terror i cierpienie, Lublin-Rzym-Lwów 1995, 504s., s. 112-113).
   Говорячи про релігійне життя поляків у Києві, не можна не згадати про Теофіля Скальського, настоятеля костелу св. Олександра в 1913-1926 роках. Дякуючи його старанням, були засновані два католицькі суспільні товариства «Товариство св. Зити»  для військових і товариство «Важіль» для працюючих жінок. О. Скальскій був  президентом згаданого Католицького Товариства Доброчинності  і членом Відділу Головного Польського Виконавчого Комітету на Русі. Завдяки його зусиллям і коштам парафії св. Олександра, в Києві повстала   Macierz Szkolna, а потім ціла сітка парафіяльних шкіл. (У травні 2013 року в костелі св. Олександра відбулося урочисте відкриття пам’ятної дошки пралата Теофіля Скальського, яка є виразом вдячності поляків і католиків Києва для пастиря, який у важкі часи опікувався Церквою і поляками Києва).
   Активність польського релігійно-суспільного життя занепокоїла владу. Київська преса того часу була переповнена нагонками на католиків, декілька священиків отримали вироки за те, що навертали православних, за участь у національно-патріотичній діяльності, за заснування католицьких товариств.  Не дивлячись на це, життя київських поляків розвивалося у багатьох напрямках, набирало різних форм, на жаль, більшовицька революція і перші правні акти нової влади звели нанівець усі надії і сподівання католиків, поляків.
   Підсумовуючи, можна сказати, що поляки і Католицька Церква, яка була оплотом і символом їх національної ідентичності в царській Росії, до якої належав Київ від 1686 року – були небажаними, але їх існування визнавалося і приймалося, вони були дискредитовані, їх обмежували …, але вони були. Суспільне і релігійне Поляків розвивалося у багатьох напрямках, набирало різні форми. Тобто, ситуація була відмінна від тої, яка наступила після 1917 року, коли в рамках тотальної атеїзації не допускалося існування католицької Церкви і поляків, як найбільших ворогів сатанинського режиму.

 зміст

VI КИЇВ У БІЛЬШОВИЦЬКО-КОМУНІСТИЧНИЙ ПЕРІОД

   У 1917 році Україну огорнув хаос, влада змінювалася одна за одною, як згадує о. Теофіль Скальський «Настали для Києва і для Кресів наших жахливі часи. У Києві змінювалися уряди і влада. На скільки я пам’ятаю ми пройшли одинадцять влад і урядів. Кожен з них утверджувався небезболісно для міста, іноді навіть після кількаденного бомбардування, кожен щось реквізував, тероризував населення, мордував своїх супротивників дійсних, але найчастіше ілюзорних, конфісковував золото, відзивав стару валюту і запроваджував свої, нічого не варті паперові гроші …» (T. Skalski, Terror i cierpienie, ss. 121-122). Найгірше, однак, було попереду …
   Після захоплення влади більшовиками почалися переслідування польських суспільних і патріотичних діячів. Часто вистачало лише бути поляком і «відізватись на вулиці по-польськи, щоб бути засудженим за контрреволюційну діяльність» (J. Kupczak, Polacy na Ukrainie w latach 1921-1939, Wrocław 1994, s. 84-86).  У 1918 році були розстріляні м.ін. брати Мар’ян і Юзеф Лютославські, засуджені за антидержавну діяльність. Приводом для арешту був конфлікт з Народним Комісаріатом з польських справ, який був утворений більшовицькою владою у листопаді 1917 року з метою підпорядкування справ польського населення пануючій ідеології.
   Все частіше повторювалися ревізії в приміщеннях польських організацій: конфісковували їх маєтки, які передавалися у власність згаданого Комісаріату з польських справ.
   Репресії в стосунку до польського населення не уступали і під час польсько-більшовицької війни, набираючи все нових форм. У  1919-1921 роках у зв’язку зі звинуваченням у співпраці з польською владою, а також за участь у таємній Польській Військовій Організації дійшло до масових арештів поляків. Ув’язнених, головним чином, висилали до таборів у глиб Росії. Також у цей час обмежувалась діяльність польського шкільництва і освіти. Показовим, м.ін. був процес засудження у Києві в травні 1919 року 27 польських студентів, серед яких п’ятеро були розстріляні. Дуже часто, відступаючі перед атакою польського війська  більшовицькі загони, арештовували поляків як заручників, не сторонячись дітей, жінок і людей похилого віку (A. Patek, Polacy na Wschodzie ... s. 17).
   Після підписання ризького трактату 18 березня 1921 року поляки, які не виїхали з Києва стали громадянами Української Соціалістичної Радянської Республіки.
   30-ті роки були винятково трагічними. Польське населення понесло у ті часи величезні страти внаслідок масових арештів, актів геноциду, депортації. Вкінці 1930 року з України виселено 75 тисяч родин. Від березня до червня 1931 року вивезено 23,5 тисячі родин. 1936 рік започаткував наступних етап масових депортацій. У березні 1936 року у період від 25 травня до 10 червня виселили з київської області до Казахстану 3317 родин. Проте, апогей репресій поляків припав на 1937-1938 роки. Приводом для репресій поляків послужила заздалегідь «розрекламована» і сфабрикована органами НКВД справа Польської Військової Організації. Тогочасний народний комісар внутрішніх справ СРСР Ніколай Єжов у своєму наказі № 00485 від 11 серпня 1937 року наказав викривати і знищувати членів ПВО (Польської військової організації), що на практиці значило наказ  розстрілювати осіб польської національності. «Польську операцію» проводили у спосіб надзвичайно жорстокий: арештовували без доказів, знущаннями і тортурами змушували підписати зізнання про приналежність до ПВО. Вкінці 1937 року «в польській справі» арештовано 19 тис. осіб, розстріляно майже 5 тисяч. Жертви цієї операції, вірогідно, становлять значну частину осіб похованих перед 1939 роком в Биківні під Києвом. Після нападу на Польщу до них «приєдналися» також офіцери з Українського Катинського Списку (M. Iwanow, Pierwszy naród ukarany. Polacy w Związku Radzieckim 1921-1939, Warszawa-Wrocław 1991, s. 76, H. Stroński, Polska droga do Kazachstanu. Represje wobec ludności polskiej na Ukrainie w latach trzydziestych, „Przegląd Wschodni”, 1994, t. III, z. 2(10)). У 1938 році був замкнений останній костел в Україні – костел св. Олександра в Києві і влаштовано там гуртожиток для робітників, на місці пресвітерію зробили туалет, а у 1947 році приміщення костелу було адаптовано для радянських культурно-освітніх організацій. І лише у 1991 році святиню повернули вірним, але, на жаль, не як їх власність, а приміщення, що орендується у держави… Натомість костел св. Миколая був замкнений у 1933 році і замінений в овочевий склад. Після війни у костелі розмістився державний архів УСРР. У 1979 році в костелі влаштовано будинок камерної і органної музики, який знаходиться там до сьогоднішнього дня, не зважаючи на багаторазові прохання вірних повернути святиню.
   Костели для поляків завжди становили дуже дорогий символ зв’язку  з польською культурою, а також надзвичайно важлива психологічна і моральна підтримка у прагненні до збереження власної національної ідентичності. У рапорті з 10  листопада 1929 року секретар Консульства Польщі в Києві писав, що збереження костелів було їх найбільшою турботою: «… вони (поляки) підсвідомо відчувають, що втрачаючи костели, втрачають єдиний зв'язок з Польщею. Ситуація є тим більш трагічна – продовжував – що вони досконало розуміють, що розташована кілька кілометрів на захід Польща не переймається їх долею».  Настрої польського населення характеризував як розпачливі (R. Dzwonkowski, Kościół Katolicki w ZSSR 1917-1939. Zarys historii, Lublin 1997, s. 247).
   У 1939 році після зайняття радянською армією східних територій ІІ Речі Посполитої почались масові арешти. Арештовували військових, державних працівників, урядовців, а також осіб, що представляли польську адміністрацію, інтелігенцію, кожного, хто міг бути ворогом нового режиму. 31 жовтня 1939 році на сесії Верховної Ради СРСР В.М. Молотов оголосив про успішне захоплення Східної Польщі і ув’язнення четверть мільйона польської армії. У зв’язку з цим, на території СРСР знаходилося 23 табори для військовополонених. Київські в’язниці були поповнені польськими полоненими, більшість з яких назавжди залишилася на київській землі, в Биківні, де і раніше хоронили їх співвітчизників розстріляних у підземеллях НКВД, лише за те, що біли поляками і католиками … .  
   Після вторгнення німців до Києва на яв вийшла справа Биківні, в планах навіть було збудування пам’ятника, який би увіковічнив пам'ять комуністичних жертв, але у 1943 році до Києва повернулася радянська влада і майже протягом 50 років про страшенні злочини комуністичного режиму було заборонено говорити. Місце злочину неодноразово перекопували, а потім засадили лісом, щоб не знали, не пам’ятали про ті сотні тисяч, котрих одного дня забрали від своїх родин,  до яких вони вже ніколи не повернулися …
   Під час німецької окупації дещо оживилося релігійне життя, були відкриті деякі православні церкви, що стосується католиків існують лише усні спогади, що вони збиралися на Месі у приміщенні караїмської кенаси – збудованої Владиславом Городецьким у 1900 році.
   У повоєнні роки католики Києва ще збиралися на молитви у приватному будинку, у підміському дачному масиві. Раз на якийсь час Святу Месу відправляв о. Тадеуш Хоппе, салезіанець з Одеси. Проте, у 1957 році Хрущов оголосив про посилення боротьби з релігією і київська влада замкнула каплицю у приватному будинку. Однак, вірні не перестали збиратися на молитву. Таємно збиралися по будинкам маскуючи молитовні зібрання під родинні свята. Час від часу Київ відвідували священики, серед яких був о. Серафін Кошуба, якого називали мандруючим апостолом Волині, Сибіру і Казахстану. З часом, найбільш активні католики, не рахуючись з наслідками, неодноразово зверталися до міської влади, щоб їм дозволили мати власну каплицю, але кожного разу отримували відмову. Отримуючи увесь час відмови – вирушили зі скаргою до Москви, що, на диво, мало позитивні наслідки – у Києві дозволили відкрити каплицю. Католики викупили на околиці міста чотирьохкімнатний будинок, в якому влаштували святиню. 2 травня 1969 року у новій каплиці була перша Літургія, під час якої священика символізував покладений на вівтарі орнат.     

 зміст

VII СУЧАСНІСТЬ

   Після розпаду СРСР ситуація покращилася. Релігійне життя почало підноситися зі згарищ. Ще у 1991 році вдалося відвоювати костел св. Олександра, хоча не на власність, а лише у вічне користування. Гірше виглядають справи з костелом св. Миколая, в якому щоденні Меси відправляються у підвалі, а в верхньому храмі знаходиться Будинок камерної і органної музики. Не дивлячись на багаторічні старання повернути костел  не вдається, навіть не зважаючи на обіцянки президента Л. Д. Кучми Йоану  Павлу ІІ, під час його візиту в Україну у 2001 році. Прекрасний пам’ятник архітектури руйнується від сучасних будівель бізнес-центрів, які немов гриби після дощу ростуть навколо. Стіни святині тріскаються від вібрацій метра, яке радянська влада викопала під храмом, всередині її з’їдає гриб. Прикраса міста, шедевр архітектури нищиться. Чи тому що є символом католицькості і польскості Києва? Чи в такий ситуації взагалі можна мріяти про повернення парафіяльних будинків, які сьогодні знаходять у власності міста, але були збудовані католиками при згаданих костелах?
   На сьогоднішній день в Києві існує 8 парафії. Важко встановити кількість католиків і поляків, що проживають на їх території. Внаслідок жорстоких репресії в минулому і нинішнього упередження в стосунку до тих, які б назвали себе католиками чи поляками, мало хто офіційно визнає свою ідентичність. Вважається, що цих «відважних» в Києві є принаймні 60 000, «прихованих» в декілька десятків разів більше, на недільних Месах присутні кілька тисяч осіб. Звісно, сьогоднішні часи набагато кращі для католиків і поляків в Україні, ніж 70 років терору перед цим, але до сьогодні нас трактують «винятково».  Показовим є те, що протягом останніх років відбувається в одному з районів Києва – на Оболоні. Після багаторічних важких і дуже коштовних старань – вдалося отримати теоретичну можливість збудувати святиню. Спроби встановити католицький хрест закінчилися тим, що хрест розпилили на частини.  Монахині, які у квітні 2013 року молилися на тому місці про збудування святині були безкарно розстріляні і поранені з пневматичної зброї. Виглядає на те, що місто, виділяючи ділянку під будівництво, розраховувало, що парафія не буде в стані порадити собі з пов’язаними з будівництвом проблемами. Коли, однак, дійшло до початку будівництва – розпочалися ексцеси, на які не реагує ані міська влада, ані міліція, ані прокуратура. Не зважаючи на це, католики сподіваються, що святиня повстане. Кожна парафія змагається з труднощами, але поки є священики – парафії розвиваються.
   У парафії «Христа Царя Всесвіту» ми також стоїмо перед великим завданням – маємо збудувати парафіяльний осередок зі святинею в центрі, де можна буде відродити католицькі і польські традиції Києва і зарадити багатьом духовним і культурним потребам  «відважних» і «прихованих» поляків в Україні. Історія зобов’язує. Маємо ту перевагу, що наша ділянка, хоча невелика, але є приватною власність і не будить непокою. Вправність полягає у тому, щоб знайти осіб, які причиняться до повстання парафіяльного осередку «Христа Царя Всесвіту», де можна розвиватися духовно, відбудовуючи почуття своєї участі у прекрасних польських традиціях Києва і України.

          зміст