„Ударю пастиря, і розбіжаться вівці стада” (Mт 26, 31)

   Історія римсько-католицької Церкви на території сьогоднішньої України була дуже часто писана кров’ю … кров’ю її священиків та вірних. Пам'ять про ті події не раз намагалися вирвати, усипити, відкоригувати.  Одним з найбільш драматичних періодів були роки 1917-1939. Сотні тисяч замордованих, замучених католиків, сотні закатованих священиків, долі багатьох з них залишаються досі невідомими. Кати нерідко знущалися вже над мертвим, замученим тілом священика, котрому відібрали навіть місце поховання. І коли здавалося, що вже гірше бути не може – наступили воєнні роки, приєднання до СРСР східних територій ІІ Речі Посполитої. Луцька дієцезія і львівська архідієцезія тонуть у крові … вбивства католицьких священиків і їх вірних виходять за межі людської свідомості ... але це вже інша історія та її творці, тому присвятимо цим подіям окремий розділ, тому що ім’я кожного закатованого духівника повинно бути викарбуване  в наших серцях. Ми не маємо права забути! Це дякуючи їх жертві, ми могли відродитися, це дякуючи їх крові  ми виростали, хоча нам відтинали крила і виривали коріння. Не дивлячись на так страшне обезкровлення і спустошення – ми, місцеві католики і поляки – вистояли  … але чи робимо висновки з історії?
   Сьогодні, як римські католики в Україні ми маємо відносну свободу …, але чомусь не хочемо пам’ятати тих, дякуючи котрим ми Є. Як так сталося, що ми вже самі забуваємо своє коріння, ми вже самі усипляємо пам'ять, сьогодні добровільно підтримуємо і прославляємо тих, які ще не так давно нас знищували…
   Нехай історія відданих, вірних, незломних, безстрашних священиків, котрі окропили цю землю своєю кров’ю і освятили безмежним стражданням та болем, буде для нас  закликом до глибокої рефлексії і навернення, до того, що ми стали у правді і у відповідальності.
   Часи масових переслідувань католицької Церкви на території сьогоднішньої України розпочалися  з половини XVII століття, коли Богдан Хмельницькій віддав частину східних територій І Речі Посполитої разом з Києвом російському цареві. Переслідування і репресії загострювалися після листопадового і січневого повстань, але були й періоди відлиги, наприклад, у 1905 році. Проте, не дивлячись нінащо католицька Церква у царській Росії була небажаною, але офіційно визнаною, дискриміновано, обмежуваною, підпорядкованою як тільки це було можливе світській владі, однак могла функціонувати в своїх основних структурах і займатися душпастирською діяльністю. Ситуація, отже, була зовсім іншою, ніж та, яка наступила після більшовицького перевороту, який мав меті цілковите знищення католицької Церкви.
   Після повалення царату у 1917 році на значній частині території сьогоднішньої України повстала Українська Народна Республіка. О. Діонісій Бончковскі (ймовірно, йдеться про о. Тадеуша Бончковського (1877 – 1940)), священик житомирської дієцезії, писав в листі до Центральної Ради Української Народної Республіки, що на території новоствореної Української Республіки мешкає близько двох мільйонів  католиків (Polacy na Ukrainie. Zbiór dokumentów, cz.1: lata 1917-1939, t.1, Przemyśl 1998, s.29). У такий спосіб він прагнув звернути увагу нової влади на цей факт, а також висловлював тихе сподівання, що римські католик не будуть утискатися і переслідуватися, а на рівні з іншими конфесіями будуть тішитися свободою та рівним трактуванням. Проте, ці сподівання виявилися марними.  У 1917 – 1920 роках в Україні кілька разів  змінювалися уряди і влада (у 1918 – 1920 роках Київ переходив з рук в руки: спочатку УНР, Гетьманату, знову УНР, більшовиків, добровольчої армії генерала Денікіна, знов УНР, знов більшовиків, далі УНР у союзі з Польщею), а більшовики, які узурпували владу в Росії  - мали свої плани відносно України, яким могла загрожувати лише Польща. Під час короткого перебування польського війська на території України місцеві поляки дуже активізувалися. Єпископи, а разом з ними все духівництво, не крили своєю радості і щастя і давали цьому публічний вираз у своїх висловлювання і проповідях, а після того, як на ці території увійшли більшовицькі війська, мусили за це гірко заплатити. Деякі з них змушені були рятуватися втечею до Польщі, багато було ув’язнених та розстріляних.  За неповними підрахунками лише у 1918 – 1920 роках в Україні було вбито близько 51 священика  (H. Stroński, Skazany na milczenie Kościół rzymsko-katolicki na Ukrainie radzieckiej w latach 1920 – 1930, [w:] „Więź” R. 39 (1996), nr.11, s. 96).
   Від червня 1920 року тогочасна Україна була повністю окупована більшовиками. Після більшовицького перевороту почала зобов’язувати брутальна засада Леніна, яка говорить, що моральне є те, що служить інтересам революції, що диктатура пролетаріату є нічим іншим, як владою, що спирається на силі, яку не обмежує абсолютно ніякий вид права і жодне правило (W.I. Lenin, Dzieła wszystkie, Warszawa 1955, T.18, s. 301). Підтакував йому Ніколай Бухарін:  „Розстріли  становлять одну з форм будування комуністичного суспільствa [...]. Без масових репресій і розстрілів не збудуємо комунізму (M. Wilk, Gruzin na Kremlu. Biografia Stalina, Łódź 1995, s. 206). Радянська влада, розпочинаючи реалізацію марксистської утопії, вчинила експеримент без прецеденту в історії, в результаті якого радянська держава стала явищем невідомим досі людству. Кількість її жертв в 1917-1953 роках оцінюється на 40 мільйонів осіб (R. Conquest, Wielki terror, tłum. W. Jeżewski, Warszawa 1957, s. 525), а безпосередні і посередні людські втрати протягом 40 років її існування, починаючи від 1917 року оцінюються в 110 мільйонів (R. Dzwonkowski,Leksykon duchowieństwa polskiego represjonowanego w ZSRR 1939-1988, Lublin 2003, s.9).
    Християнство і його основоположення були визнані головною перешкодою для створення «нової цивілізації». Католицька Церква в СРСР з самого початку була приречена на повну елімінацію з публічного життя у радянському суспільстві. Спочатку пропагандистські форми антирелігійної діяльності виявилися недостатніми, неефективними і мало результативними і тоді влада вдалася до широкомасштабного терору. Драматизм антикатолицьких репресій виникає також з того факту, що боротьба з католицькою Церквою не була синхронізована з планами загальної атеїзації. Влада кинула величезні сили і засоби на боротьбу з православ’ям, і осягнула тут певні успіхи, що виражалися між іншим у розваленні його організаційної структури чи масовому відступництві від Церкви священиків і вірних.  Натомість ситуація в католицькій Церкві виглядала зовсім інакше, хоча вона у порівнянні з православ’ям була  менш поширеною, однак, змогла зберегти організаційну єдність, мала великий авторитет у віруючих, а священики, не дивлячись на репресії з боку влади, не стали на шлях відступництві і розколу (H. Stroński, Represje stalinizmu wobec ludności polskiej na Ukrainie w latach 1929 – 1939, Warszawa 1998, s. 62). Поєднання у житті священиків-мучеників віри, любові, самопосвячення з почуттям польскості було чимось надзвичайним (у кам’янецькій і луцько-житомирській дієцезіях понад 90 % священиків і віруючих були поляками). Це слугувало також зміцненням щоденної надії, що польська християнська культура, пов’язана  з католицькою Церквою, є сильною за будь-які переслідування, за смерть, які завдавали з особливою жорстокістю. Така позиція польського, католицького духівництва викликала захоплення навіть у катів з тайної радянської міліції, які мимоволі визнавали, що не дивлячись на антирелігійну та антипольську «роботу» з їх боку, вони не могли подолати релігійну і культурну поставу переслідуваних (M.A. Krąpiec OP, Przedmowa. Leksykon duchowieństwa polskiego represjonowanego w ZSRR 1939-1988, Lublin 2003, s.6-7).
   Долі католицького духовенства становлять одну з найбільш трагічних сторінок історії католицької Церкви в радянській Україні. Комуністи знали, що скарбом Церкви є священики, без священиків немає Євхаристії, без Євхаристії немає Церкви. Саме тому, щоб зламати опір священиків спочатку відібрали у них усі громадянські права, вони були названі «дармоїдами», через це їх позбавили продуктових карт, медичної опіки, комунальних квартир і т.д., натомість, що стосується обов’язків – мусили виконувати всі, не виключаючи військової служби (R. Dzwonkowski,Leksykon duchowieństwa polskiego represjonowanego w ZSRR 1939-1988, Lublin 2003, s.191). Змушені були також платити надзвичайно високі податки і ставки, до цього треба також додати, що в першій половині 20-х років змушені були викуповувати дорогі патенти, які дозволяли займатися душпастирською діяльністю.  Ситуація багатьох священиків була драматичною. Вірні за усіляку ціну намагалися допомогти своїм душпастирям, збирали для них продукти і гроші.
   ГПУ, пізніше НКВС не мало собі рівних у вигадуванні способів переслідування духовенства. Священиків тримали у постійній нервовій напрузі:

- постійне стеження, контроль, ревізії, провокації;

- часті виклики до ГПУ (НКВС);

- звинувачення в аморальності (у пресі фотомонтажі з жінками);

- розповсюдження пліток про співпрацю з ГПУ (короткотривалі арешти);

- щотижневик «Воюючий безбожник»;

- відмова обслуговувати духовенство (почта, телефонія i т.д.);

- шантаж (підбурювання до відступництва);

- залякування (погрожування репресіями в стосунку до найближчої родини);

- в 30-х роках були випадки схиляння священиків до самогубства.

   Життя на Соловках вважалося священиками за більш стерпне, ніж на так званій «свободі» (R. Dzwonkowski, Represje wobec duchowieństwa katolickiego w ZSRR 1917 – 1939 [w:] Skazani jako szpiedzy Watykanu, red. R. Dzwonkowski SAC, s. 23).
   Не можна також не згадати, що в Україні органи безпеки мали намір створити у лоні католицької Церкви щось на кшталт «Живої Церкви», тобто вчинити організаційний і ідеологічний розкол. Проте, ці наміри пішли нанівець, адже ГПУ не вдалося серед католицьких священиків знайти співпрацівників.  Позиція священиків залишалася непохитною не дивлячись на постійні знущання, стеження, залякування, шантаж. Свідчить про це також лише один випадок відступництва в Україні (R. Dzwonkowski, Represje wobec duchowieństwa katolickiego w ZSRR 1917 – 1939 [w:] Skazani jako szpiedzy Watykanu, red. R. Dzwonkowski SAC, s.196).
   Вершиною переслідувань були масові арешти священиків, а потім організація групових процесів політичного характеру. Політичний і позасудовий характер вироків ставив духовенство в ситуації гіршій, ніж криміналістів. Остатні отримували судові рішення і через це могли скористатися амністією, натомість у випадку священиків апеляція була неможлива (R. Dzwonkowski, Duchowieństwo polskie w sowieckim systemie represji, „Studia Rzeszowskie” 5 (1998), s. 44).
   На території СРСР у 1918 – 1939 роках було репресовано у різний спосіб 473 римсько-католицьких священика. Проте, й ці цифрі дуже неповні. Вони включають лише тих, відносно яких вдалося здобути хоча б якусь інформацію відносно репресій, що їх торкнулися. Напевно можна стверджувати, що всі священики, які залишилися в цій країні були на різний спосіб переслідувані. Зі згаданої кількості 473 священиків 267 закінчило своє життя в СРСР. Найбільше репресованих було з луцько-житомирської та кам’янецької дієцезій – аж 146 священиків (32, 3% від загальної кількості), з тираспольської дієцезії 96 (20, 3%). З відомої нам кількості репресованих вирок смерті, табору, ув’язнення або заслання отримало 330 священиків. Ця кількість є на 143 особи меншою від кількості репресованих. Це виникає з того факту, що деякі були ув’язнені, або відправлені на заслання без суду та вироку (R. Dzwonkowski, Represje wobec duchowieństwa katolickiego w ZSRR 1917 – 1939 [w:] Skazani jako szpiedzy Watykanu, red. R. Dzwonkowski SAC, s.44).
   Не дивлячись на цю драматичну ситуацію, в СРСР уділялись навіть пресвітерські свячення. У тираспольській дієцезії від 1902 року перебував емеритований єпископ Антоній Зерр, який мешкав десь під Одесою (за іншими даними єпископ мешкав у Тбілісі) і до нього прокрадалися кандидати до священства.  Саме він у 1922-1926 роках уділив пресвітерських свячень аж дев’ятьом священикам, серед них було 2 поляків і 7 німців  з тираспольської дієцезії. Всі згадані священики згодом були арештовані.  Єпископа Зерра ГПУ залишила на свободі з огляду на його вік. Помер у 1933 році. Єпископ Малецький, коли протягом певного часу був ніби на свободі, уділив пресвітерських свячень двом алюмнам з України: Юзефу Ковальському і Анджею Рибалтовському. О. Новіцький у 1926 році отримав свячення на Соловках.
   Необхідно також згадати, що у 1926 році папа Пій XI спробував рятувати церковні структури в СРСР. Реорганізовуючи дотихчасову адміністрацію, Папа створив на території могилевської архідієцезії сітку апостольських адміністратур, а посланець Папи єп. Мішель д’Ербіньі SJ таємно консекрував чотирьох єпископів. На жаль, цей задум не вдався: майже всі єпископи (за винятком єпископа д’Ербіньі, який був під опікою французького посольства і у 1936 році виїхав до Франції) незабаром були ув’язнені, відправлені на заслання, видалені з країни, один з них був розстріляний (О. Фрізон).  Внаслідок переслідувань майже всі священики були усунені – велика їх кількість загинули мученицькою смертю. Були замкнені всі костели. Отже, у 1918 – 1939 роках відбулася повна ліквідація католицьких церковних структур у СРСР, на території радянської України не залишилося жодного діючого священика і жодного відкритого костелу (Roman Dzwonkowski SAC, Kościół katolicki w ZSRR 1917-1939. Zarys historii, Lublin 1997. s. 46).
   Внаслідок переслідувань священики були розстріляні, депортовані до таборів, особливо на Соловках. Лише невелика кількість репресованих душпастирів у рамах обміну полоненими повернулася до Польщі. Більшість з них померла від хвороб і виснаження, або була закатована радянським апаратом жорстокості. Тому біографії священиків, які нам вдалося знайти ми поділили на три групи:

1)    Священики закатовані, розстріляні і ті, які загинули в таборах або на засланні (137 oсіб) - І частина, ІІ частина;

2)    Священики, які не дивлячись на переслідування і постійну загрозу арешту, після відбуття вироку– залишились в Україні (СРСР) (14 oсіб);

3)    Священики, які були видалені з СРСР, обмінені Польщею на комуністів, або виїхали добровільно (75 осіб).

   Поки що представляємо біографії священиків, які працювали на території радянської України (в границях до 1939 року) починаючи з 1917 року.  Важко встановити їх загальну кількість. Згідно з неповними даними в кам’янецькій дієцезії, що охоплювала територію південно-західної України в 1917, 1919, 1922 i 1923 роках було священиків:

 

Рік

1917

1919

1922

1923

1934

Кількість священиків

132

112

46

39

9

Джерело: Kościół katolicki na Ukrainie (w latach 1917 – 1923), „Pamiętnik Kijowski”, t. 5, Warszawa 1995, s. 37-54.

 В луцько-житомирській дієцезії (після 1920 року в житомирській),  що охоплювала північну частину України:

Рік

1919

1920

1922

1923

1934

Кільскість священиків

164

122

57

42

16

 Джерело:як вище.  

   Тираспольська дієцезія, яка окрім південної України охоплювала також Поволжя і Татарську республіку у 1923 році налічувала близько 120 священиків (Roman Dzwonkowski SAC, Kościół katolicki w ZSRR 1917-1939. Zarys historii, Lublin 1997. s. 46-51).
   Певним натомість є, що у 1939 році на території радянської України не було жодного діючого римсько-католицького священика і жодної відкритої святині, католицька Церква як інституція була остаточно знищена, останнім був замкнений костел св. Олександра у Києві  (H. Stroński, Skazany na milczenie ..., s. 116).
  
Переслідувані за визнавання віри в Бога і вірність своєму покликанню римсько-католицькі священики в СРСР вистояли до кінця. З любові до Бога і Церкви понесли також смерть, отже, належать вони до великої кількості мучеників і свідків віри ХХ століття. Для католицьких спільнот, з яких вони вийшли, їх постава має бути джерелом глибокої релігійної інспірації і прикладом героїчної вірності Христу і своєму священицькому покликанню. (http://www.niedziela.pl/artykul/73540/nd/Kaplani-na-„nieludzkiej-ziemi). Будьмо сьогодні вірними жертви їх життя і безмежного самопосвячення.